ГлавнаяСтатьиЯк б’ється українське серце… на Філіппінах

Як б’ється українське серце… на Філіппінах

Як б’ється українське серце… на Філіппінах

Про сім’ю Мершалових, українських місіонерів на Філіппінах, я дізналась від пастора бродівської громади Романа Климчука. Слухаючи його розповіді, не вірила своїм вухам. От і вирішила поспілкуватись з Мершаловими особисто. Домовились про відеодзвінок через Інтернет.

Вітаємось. Андрій сидить біля комп’ютера сам. Тетяна зайнята: прийшла жінка з дитиною, і їй потрібно надати допомогу. Починаю розмову.

— Я народився на сході України у шахтарському містечку Краснодоні Луганської області. Після школи усі йшли працювати у шахти — це було престижно. Тільки я з п’яти років мріяв стати льотчиком. Після школи пішов до армії. В той час я багато думав про своє майбутнє і свої мрії, а після армії вступив до військового льотного училища. Ось так я став військовим льотчиком. Літаю на вертольоті. Після закінчення мене направили у місто Броди Львівської області, де я познайомився з дівчиною Тетяною, яка згодом стала моєю дружиною. У нас семилітня донечка Анжела.

Як ви стали віруючим?

— Вперше про Христа почув у 27 років. Я виховувався в атеїстичній сім’ї, де захоплення релігією вважалось слабкістю. Мені розповів мій знайомий— просто пояснив мені, що таке релігія і християнство. Я тоді подумав, що це просто казки, але сказав, що перевірю чи це працює на практиці. Почав цікавитись і був дуже вражений, бо побачив, що найрозумніші люди світу теж вірять в Бога.

Я ходив по різних церквах, цікавився різними віросповіданнями, а коли почав читати Біблію побачив, що адвентисти найбільш точно дотримуються того, що написано в ній. Мої друзі сміялись з мене, казали, що мене «зазомбували»; я їм пояснював, що й сам не хочу в адвентистську церкву йти – в мене на роботі тільки проблеми з’являться. Крім того, я вважав, що ще занадто молодий — треба пожити для себе. Але моє сумління вже не давало мені жити. Тепер я знав, що таке гріх і правда, а те, що мені раніше приносило задоволення і радість здавалось порожнім і безрадісним.

Я розумів, що вже не живу, а мучусь. У мене був лише один вихід — прийняти у своє серце Христа. Дружина спочатку була проти, намагалась мене «врятувати із секти». Я не сперечався з нею, просто казав їй читати Біблію, мої книги, і говорити де не правильно написано. Вона читала, і через деякий час вже почала мене підтримувати. Ми разом почали змінювати своє життя. Але у нас була одна проблема, яка затьмарювала собою все у нашому житті — у нас не було дітей. Лікарі довго нас лікували, але результату не було.

Коли ми познайомились з одним адвентистським лікарем, він дав нам надію, сказавши, що для Бога нема нічого неможливого. Ми так довго лікувались, що наші тіла були повністю просочені ліками, і він запропонував пройти курс очищення організму, за допомогою трав та простих природних засобів, але попередив, що це триватиме не менше половини року. Ми погодились. Через чотири місяці ми вдвох прийняли хрещення. Здавалось це найбільша радість у нашому житті. Але це було не так. Найбільшою радістю стала новина про вагітність дружини. Як виявилось, ми приймали хрещення не вдвох, а вже втрьох!

Під час роботи військовим льотчиком не виникало проблем у зв’язку з віросповіданням?

— Звичайно, проблеми були, як і у кожного. Але деякі зі старших за званням добре ставились до мене і допомагали вирішувати проблеми пов’язані з моєю новою вірою. У мене були чудові досвіди на роботі. Командир полку дуже мене не любив, та й я не дуже любив його. Але вирішив поступити згідно біблійного принципу: молитися за того, хто мене ненавидить.

І справді, наші відносини помітно покращились, а через деякий час стався такий випадок: я познайомився з одним солдатом, і розповів йому про Христа. Я пройшов з ним усі уроки «Так говорить Біблія» і він виявив бажання стати адвентистом. Коли він звільнявся зі служби, сказав мені, що його дуже мучить сумління за те, що зробив. Він був водієм бензовозу, і крав бензин для того, щоб продавати, а тепер зрозумів, що це гріх. Він порахував, скільки грошей заробив на цій нечесній справі і вирішив цю суму віддати в церкву.

Я сказав йому, що крадені гроші не можна віддавати в церкву, краще повернути їх в частину — віддати командиру. Це дуже його налякало, бо він боявся, що на нього заведуть карну справу. Я запропонував йому написати листа з поясненням і покласти в конверт разом із грішми, а я передам усе це командиру, після того, як закінчиться строк його служби. Він погодився. Так ми і зробили. Командир був в шоці, він не міг повірити, що це взагалі можливо — повернути вкрадене. Після цього моменту командир почав мене поважати, і навіть не хотів підписувати моє звільнення.

— Як ви вирішили стати місіонером?

— Шість років в армії я святкував суботу і, як кажуть, не йшов на компроміси із сумлінням. Але я не бачив свого християнського майбутнього в якості військового, тому і вирішив звільнитись з армії — хотів служити Богу на 100%. Я казав Господу: «Ти знаєш, що я люблю літати, але Тебе я люблю більше. Якщо Ти вважаєш, що я маю літати, — вірю Ти даш мені таку можливість». Ми були членами невеликої громади міста Броди. Моя дружина займалась у церкві з дітьми і слідопитами, я ходив з біблійними уроками з дому в дім; наш автомобіль постійно був у розпорядженні громади. Ми служили Богу і людям як могли.

Десь через місяць я почув проповідь Девіда Гейтса, який розповідав про програму Gospel Ministry International (Міжнародне євангельське служіння). Це надзвичайно мене вразило. Я був у шоці: виявляється, Бог готовий піклуватись і забезпечувати людей, якщо вони Йому довіряють, не бояться і готові йти тим шляхом, який Він для них приготував. Я зустрівся з Девідом Гейтсом, коли він читав лекції в Чернівцях. Розповів йому про своє рішення працювати на Філіппінах місіонером-льотчиком, він сказав: «Якщо ти відчуваєш, що це твоє — дій».

Мершалови2.jpg

Я почав шукати кошти для здійснення цієї мети, але не міг їх знайти. Мені потрібна була велика сума: трохи більше семи тисяч доларів. Справа в тому, що перекваліфікація з військового льотчика на цивільного — процес довготривалий і коштовний. А своїх заощаджень у мене не було. Нічого не виходило. Тоді я вирішив, що напевно я сам маю ці гроші заплатити — свої, інакше я не буду цінувати цієї роботи, цього служіння.

Я наскріб усе, що міг і пройшов наземну підготовку; потім — повітряна підготовка: з Божою допомогою, у час економічної кризи, продав гараж за казкову на той час для Бродів ціну. І ще мені бракувало тисячу доларів. Мені ще були не виплатили заборгованість на роботі, але здавалось, що тих грошей я вже і не побачу. Я помолився і пішов поговорити з керівництвом.

Пояснив, для чого мені потрібні гроші, і вони пообіцяли, що якщо гроші будуть, то мені їх повернуть. Час йшов, я чекав. Раптом — телефонний дзвінок. Дзвонили з роботи: їм перерахували гроші, і я можу зайти забрати, але не всю суму — тільки трохи більше однієї тисячі доларів. Отак я зібрав необхідну суму, здобув кваліфікацію і 6 серпня 2009 року вирушив на Філіппіни. Дружина приєдналась до мене через півроку. Ми працюємо на острові Палаван.

— Якими були ваші перші враження від Філіппін?

— Я завжди мріяв жити поблизу гір і моря. Тепер у мене і море близько, десь три кілометри машиною їхати, і гори. Ще мріяв літати в горах — і ця мрія здійснилась.

Життя-на-Філіппінах3.jpg— Як ваші дружина ідонька сприймають нову домівку?

— Я була просто шокована (до розмови приєдналась дружина Андрія — Тетяна). Я ніколи уявити собі не могла, що люди можуть бути настільки бідними і неосвіченими. Деякі люди живуть тут просто як тварини — все, що у них є це клаптик ганчірки на якій вони сплять, а увесь їх день проходить у пошуках їжі.

АНДРІЙ: Тут нема середнього класу: або багаті люди, або дуже бідні. Бідних набагато більше. Моя донька прийшла до школи, по школі бігає і питає: «Тату, а де школа?».

Життя-на-Філіппінах2.jpgТЕТЯНА: Вона ніяк не могла зрозуміти, що ці сарайчики — це і є школа. Нам було дуже важко спочатку, бо ми звикли до іншого стилю життя: якщо щось треба — ідеш в магазин, а тут — джунглі. Ми живемо посеред джунглів — навколо тільки пальми і зарості. Найближче місто — за 13 км, і тільки називається «містом», бо у нас у селах люди краще живуть, ніж у тому місті.

Наша Анжела спочатку навіть не могла бавитись з місцевими дітьми, бо вони як мавпочки по деревах лазять, бігають по джунглях — вона постійно приходила брудна і подряпана. Спочатку плакала, просилась додому — в Україну. І звичайно, найбільша проблема — мовний бар’єр. Тут усі розмовляють тагальською, у містах англійською.

Для нас побудували хороше житло, але тоді, коли ми тільки приїхали, ще не було москітних сіток на вікнах. Все, що літає і повзає, було в нашій хаті. Одного разу Андрій поїхав у справах, ми були самі. Раптом я побачила величезного волохатого павука, розміром з долоню, який повзав по стелі. Я так налякалась, сиділа не ворушилась, а павук, напевно, злякався мене і теж сидів непорушно. Я тільки молилась, щоб Андрій швидше повернувся і вигнав його. Тепер я спокійніше ставлюся до всього цього. А павук виявився сумирною істотою — з такими павуками тут діти бавляться.

Життя-на-Філіппінах.jpgА: Але тут є змії, я двічі бачив кобру. А одного рзу ми їхали на мотоциклі і бачили на дорозі величезного удава. Метрові варани ходять попід хату.

Т: Є тут і скорпіони і отруйні змії, але Господь береже нашу сім’ю, ми ще не стикались з небезпечними тваринами.

А: Мені тут подобається: в зоопарк ходити не треба, — усе саме приходить додому (сміється).

— Що входить у коло вашиз обов’язків?

А: Наша головна ціль — досягти недосяжне, чи скоріше — недосяжних. Тут на Філіппінах, як у Вавилоні — купа діалектів і говірок (усміхається). Біблія ще не перекладена багатьма з них. Люди живуть далеко в горах: вертольотом мені летіти сім хвилин, а пішки треба йти півтора дня — горами, без дороги! Їм потрібно і медикаменти завезти, і їжу, і одяг.

Тут працює адвентистська філіппінська місія, американська адвентистська місія і наша — міжнародна євангельська місія. Усі вони мають своїх місіонерів, які працюють у горах, надзвичайно віддалені від цивілізації. Якщо з кимось з них, чи їх підопічними щось трапляється, вони зв’язуються з нами і ми відразу вилітаємо, щоб надати їм допомогу. Ми робимо це безкоштовно.

Мершалови5.jpg

— Але ж пальне і обслуговування повітряного транспорту потребує великих коштів.

А: У нас просто є банківський рахунок, нам ніхто не обіцяв регулярно перераховувати кошти. Але Господь керує серцями людей - є такі люди, які щомісяця перераховують нам кошти. Але у них перед нами нема жодних зобов’язань: будь-якої миті вони можуть припинити фінансування.

Т: Наша місія існує виключно на пожертви, але ще не було такого, щоб ми залишились зовсім без грошей. Минулого місяця (у січні — прим. ред.) грошей було вкрай мало. Довелось садити город — треба ж якось харчуватись. Виростили рис, городину.

А: Ми майже всі гроші витратили на пальне для вертольота, тому що це найголовніше — якщо комусь буде потрібна допомога у горах, без вертольота у них нема жодних шансів. Те, що нам залишилось, ледве вистачило, щоб вижити.

— Крім польотів за викликом, чим ви ще займаєтесь?

А: Саме тоді, коли у нас була найбільша скрута, ми отримали пожертву, і усі ці гроші використали, щоб організувати поїздку на сусідній острів — Балабак, десь за 50 км від нас. Там живуть лише мусульмани, з ними працюють адвентистські місіонери. Якщо щось трапляється, хвороба чи травма, ми теж туди вилітаємо, — це для них чудо: вертоліт прилетів за важко хворим!

Це дуже хороший метод проповіді серед них. Наша команда навіть нещодавно проводила дитячу програму вдома у мусульманського імама. Тетяна проводить дитячі програми, які зараз відвідує понад сто дітей з навколишніх селищ. Ще сім програм проводимо у віддаленіших поселеннях.

Мершалови3.jpg

Т: Я закінчила тут школу медиків-місіонерів, і разом з медичною командою проводимо програми, на яких навчаємо місцевих жителів елементарних правил гігієни, лікування і профілактики дерматологічних захворювань. Навчаємо, як правильно обробляти рани. Зараз ми плануємо відкрити лікувальну кімнату, де можна буде отримати першу медичну допомогу, а також навчитись, як використовувати природні методи для лікування різних захворювань. У нас немає лікаря, лише медсестра, тому ми можемо займатись лише нескладними випадками. Якщо під загрозою життя людини, ми переправляємо її в госпіталь.

А: Для бідних — ліки і перебування у госпіталі за рахунок Місії. Медицина тут надзвичайно дорога, тому в госпіталь звертаються у крайньому випадку. На Філіппінах хвороби розвиваються дуже швидко — за два дні людина вже може померти, але, як виявилось, мило і активоване вугілля вирішують тут більшість проблем зі здоров’ям. Важкий стан хворих пояснюється відсутністю елементарних знань з гігієни. Наша команда намагається дати цим людям необхідні знання.

Т: Тут навіть є проказа. Але ці люди, як правило, не хочуть визнавати, що вони хворі, і не лікуються. Діти ходять дуже брудні, майже у кожного якісь дерматологічні захворювання. Я навіть говорю дітям на програмах, що вони отримають подарунок, якщо наступного разу прийдуть до мене вмиті.

А: Медико-місіонерські програми ми проводимо перед кожною євангельською програмою.

— Як проходить зазвичай ваш день?

Т: Мій день починається о шостій ранку, деколи о 5:30. Треба зібрати доньку до школи. Андрій відвозить її на мотоциклі, школа знаходиться за 13 км від нас. Снідаємо, потім намагаюсь кілька годин на городі попрацювати. До і після обіду їздимо на євангельські програми. Увесь вільний час пацієнтів приймаємо, якщо приходять. Якщо у Андрія запланований політ або надходить екстрений виклик — усі справи відкладаються. Ввечері ми маємо тут богослужіння. Субота і неділя — найбільш завантажені дні: люди вдома і діти не в школі.

А: Вихідних у нас немає. Якщо дуже втомлюємось — їдемо до моря на годинку. За рік ми на морі були разів п’ять.

— Не сумуєте за церквою в Україні?

Т: Звичайно, ми дуже сумуємо за Україною і нашою громадою з міста Броди…

А: (перебиває) Я не сумую (сміється), я стільки місць проживання змінив, що і не знаю, де моя батьківщина. Я люблю Україну, але у мене немає такої ностальгії, як часом у фільмах показують. (знов сміється) Таня каже, що я безсердечний. А взагалі я вже готовий для переселення до небесної батьківщини.

Т: Хоч ми і живемо на Філіппінах, але серце у нас — українське. Дуже сумуємо за рідною громадою. Маленька громада, як сім’я. Усі про кожного знають, усі один одному допомагають, якщо проблеми — підтримують. 

Мершалови4.jpg

А: Мені було приємно там, у Бродах, служити Богу. Зажди відчував підтримку молоді і взагалі усієї громади. І зараз, тут на Філіппінах, теж ми відчуваємо їх підтримку. На Новий рік вони зібрали кошти і передали нам для проекту «Люди темряви». Це люди, які живуть далеко в горах, відсторонено від інших племен, і з цивілізацією не контактують взагалі. До недавнього часу у них не було навіть літочислення.

Серед цих племен поширений канібалізм. Ми почали їздити до них, надавати необхідну допомогу. Зараз там працює місіонер, він відкрив школу. На суботню школу приходять 40 дітей. Бродівська громада передала 100 доларів, за ці гроші ми усім купили взуття (в’єтнамки — шльопанці) і кожній сім’ї дали кусок мила. Ці люди зроду не ходили взуті — для них це небачена розкіш. Мила було так багато, що аж залишилось, так що вони тепер мають запас. Ще й на пальне вистарчило. 100 доларів це не багато, але це суттєва допомога для цих людей. Якщо у когось буде бажання допомогти, пишіть мені на електрону адресу asdandriy (собачка) gmail.com і я поясню, як це зробити.

— Розкажіть якийсь цікавий випадок.

Т: Найбільшим досвідом був наш порятунок з ріки. Ми їздили на дитячу програму у віддалене селище. Шлях до селища пролягає через річку. У нас є спеціальна машина з величезними колесами. Але через дощі річка настільки розлилась, що ми ледве переїхали, нам навіть здавалось, що ангели нас просто перенесли через неї. Коли ми повертались назад, вода прибула ще більше, і ми застрягли майже посередині ріки.

Машина зупинилась. Вода почала заливати в салон. Анжела дуже злякалась і почала плакати. Андрій намагався якось зрушити машину з місця, але нічого не допомагало. Уже смеркало, а ми посеред річки в джунглях. Ми почали молитись, і десь через хвилин десять почали сходитись люди. Бог послав нам на допомогу чотирьох чоловіків, і таких кремезних, що вони без проблем виштовхали нашу машину на берег. Це справді чудо, бо у джунглях з настанням сутінок неможливо зустріти людей. Усі намагаються в цей час вже бути вдома. А тут раптом аж чотири чоловіки прийшли до річки.

А: У мене багато досвідів з молитвою. Ми багато тут молимось — просто виходимо на дах і там молимось. Проблем вистачає, і молитва ніколи не буває зайвою. Так було і з нашою відпусткою. Тут такий закон, що раз у два роки ми повинні покинути країну. Але, як ми вже говорили, минулого місяця грошей було дуже мало. Просити гроші у Місії для поїздки додому в Україну я не міг — це надто великі гроші.

Ми вже думали, що просто перетнемо кордон з найближчою державою і відразу повернемось назад. Але раптом подзвонив один пастор-місіонер і каже: «Я беру вам квитки в Україну, на яке число брати?». Виявляється, була велика пожертва на Місію, і вони вирішили купити нам квитки додому. Так що ми навесні на два місяці приїдемо додому. Господь знає наші потреби і, якщо ми довіряємось Йому, Він знаходить методи для того, щоб їх задовольнити.

Розмовляла Ольга Ношин

ГЕОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Республіка Філіппіни займає Філіппінські острови, і є частиною Малайського архіпелагу. Найбільші із понад 7100 островів, що належать Філіппіна  — Лусон, Мінданао, Самар, Панай, Палаван, Негрос, Міндоро, Лейте, Бохоль, Себу. Протяжність Філіппінського архіпелагу з півночі на південь складає близько 2000 км, із заходу на схід — 900 км. Площа — 300 тис. кв. км, із них 1830 кв. км води.

Гори займають на Філіппінах близько 3/4 поверхні,  середня висота хребтів — близько 2000 м, найбільша — 2954 м (вулкан Апо на о. Мінданао). Клімат островів тропічний, мусонний, на півдні переходить в субекваторіальний. Температура на узбережжі 24-28° С, в гірських районах прохолодніше. Сезон дощів триває з травня по листопад, коли дме південно-західний мусон. Сухий сезон (з листопада по квітень) виражений на заході Лусона, Палавана і Висайських островів. На північні райони країни часто обрушуються тайфуни, можливі цунамі.

Кількість опадів коливається від 1000 до 4000 мм у рік. Чисельність населення — 99,9 млн. (за станом на липень 2010, 12-е місце у світі). У країні дві офіційні мов — піліпіно (на основі тагальскої) і англійська. Більше 80% населення — католики. Лише на о. Мінданао домінує іслам. Філіппіни — єдина азійська країна, де домінує християнство.

Джерело: РІСУ
<a href="http://risu.org.ua">Джерело публікації: risu.org.ua</a>

↓ Комментарии посетителей (0)
[ Показать комментарии ]

Добавьте собственный комментарий
Автор

Комментарий

Страницы, близкие по смыслу

 Последние новости